Віктор Р́обертович Цой (21 червня 1962, Ленінград — 15 серпня 1990, шосе неподалік від Тукумса, Латвія) — художник, культовий радянський рок-виконавець 1980-х років, засновник і лідер групи «Кино», в якій співав, грав на гітарі, писав музику та тексти. Вважається одним з першопроходців радянського та російського року. Є автором музичних і художніх творів, у тому числі десяти альбомів у складі «Кіно». Знімався в декількох фільмах. Трагічно загинув у автомобільній катастрофи 15 серпня 1990 року, у віці 28 років, проте й досі має безліч відданих шанувальників у країнах колишнього Радянського Союзу.
Дитинство
Віктор Цой народився в Ленінграді21 червня 1962 року у родині викладача фізкультури Валентини Василівни Цой (8 січня 1937 — 28 жовтня 2009) та інженера корейського походження Роберта Максимовича Цоя (народ. 5 травня 1938). Був єдиною дитиною в сім'ї. Мати Віктора була росіянкою, корінною ленінградкою, а батько — корейцем, родом з Казахстану, на російській мові говорив досить погано, сам же Віктор був росіянином наполовину. Кожну суботу та неділю в будинку родини збиралися друзі у великій кімнаті, де говорили про політику та пили горілку.
З малечку Віктор ріс і розвивався, як і всі діти, особливими талантами не вирізнявся. Навчався в школі, де працювала його мама. За весь час навчання до восьмого класу він змінив разом з матір'ю три школи. Одночасно відвідував художню школу (1974—1977 роки), де виникла група «Палата № 6» на чолі з Максимом Пашковим. Пізніше навчався у художньому училищі ім. В.Сєрова, з якого був відрахований за неуспішність. Далі навчався в СГПТУ-61 за фахом «різьба по дереву».
Ранні роки
На рубежі 1970-х — 80-х Цой грав у панк-групі «Автоматические удовлетворители», саме тоді на нього звернув увагу Борис Гребенщиков, який допоміг йому в подальшому. У 1981 році Віктор разом з Олексієм Рибіним та Олегом Валінським організував групу «Гарин и Гиперболоиды», яка пізніше отримала назву «Кіно». У 1983 році гурт розпався, проте Цой зібрав новий колектив, який виступив під тією ж самою назвою — «Кіно».
Наступні 7 років Віктор Цой був незмінним лідером гурту. «Кіно» мав велику популярність в андеграунді Ленінграду, а пізніше став відомим на всьому радянському просторі. Знаменитими «Кіно» стали після виходу в 1987 році фільму Сергія Соловйова «Асса», де у фінальній сцені Віктор Цой співав пісню «Хочу змін!» (рос. "Хочу перемен!"). Зі своєю групою В.Цой гастролював по Росії, Україні та Білорусії, а в 1989 році — у Нью-Йорку, де відбувся прем'єрний показ фільму "Голка" (рос. «Игла») і був зіграний невеликий концерт.
У червні 1990 року відбувся, як пізніше виявилося, останній концерт «Кіно» у Москві на Великій спортивній арені Лужників. Після цього Цой з Каспаряном усамітнилися на дачі під Юрмалою, де під акустичну гітару почали записувати матеріал для нового альбому.
Сім'я
Дід — СинДюн Цой (Максим Максимович Цой), мав чотири сина: Роберт Цой (батько Віктора Цоя), Юрій Цой (дядько), Леонід Цой (дядько), Лев Цой (дядько) і дочку: Алла Цой (тітка).
Батько — Роберт Максимович Цой (5 травня 1938) — інженер, кореєць з Казахстану.
Мати — Валентина Василівна (8 січня 1937 — 28 листопада 2009) — викладач фізкультури.
Маріанна Ігорівна Цой (д. Родованська) (5 березня 1959 — 27 червня 2005) — дружина.
Олександр Вікторович Цой (5 серпня 1985) — син, якого дуже любив Віктор, згадував його весь час, на гастролях купував йому шикарні подарунки. Зараз працює програмістом, офіційно оформив відносини з дизайнером Оленою в грудні 2010 року, в цей же час одружився вдруге Роберт Максимович Цой, його дід.
Віктор Цой пішов від Маріанни у 1987 році, переїхавши у Москву до Наталі Разлогової. З дружиною він розлучився, але, залишався з нею в добрих стосунках. Збирався офіційно оформити розлучення з Маріанною і одружитися з Наталією. Але Маріанна тягнула з цим, і він так і не встиг нічого зробити.
Наталія Емільєвна Разлогова — остання любов Віктора Цоя, кінознавець і перекладачка, сестра відомого кінознавця Кирила Разлогова. З Цоєм познайомилась на зйомках фільму. Після смерті Віктора вийшла заміж за журналіста Євгена Додолєва та виїхала у США. У них з чоловіком двоє дітей. Її можна побачити в документалних фільмах про Цоя «Сонячні дні» (рос. «Солнечные дни») (1996), «Життя як кіно» (рос. «Жизнь как кино») (2005), «Ялинова субмарина: Віктор Цой. Діти хвилин» (рос. «Еловая субмарина: Виктор Цой. Дети минут») (2008).
«рос. ...Жена незаконная и законная жена Марианна меня любят, сын любит, женщины обожают. Что еще нужно? Я всем доволен. » — сказав якось Віктор Цой за рік до смерті.
Смерть в автокатастрофі
15 серпня 1990 року о 12 годині 28 хвилин Віктор Цой загинув у автокатастрофі. ДТП сталося на 35 кілометрі траси «Слока — Талсі» під Тукумс в Латвії, в кількох десятках кілометрів від Риги. Згідно офіційної версії, Цой заснув за кермом, після чого його «Москвич-2141» вилетів на зустрічну смугу і зіткнувся з автобусом «Ікарус-250».
19 серпня його поховали на Богословському цвинтарі в Санкт-Петербурзі. Сотні людей прийшли на похорон Віктора.
Смерть Цоя була шоком для безлічі шанувальників. Кілька фанатів навіть наклали на себе руки.
Інші версії трагедії:
За версією творців документального фільму з циклу «Слідство вели…» (рос. «Следствие вели...»), Цой потрапив в аварію, коли намагався переставити іншою стороною касету у своєму магнітофоні, тим самим він відволікся від руху у «сліпому повороті» дороги.
Творчість
В кінці 1970-х — початку 1980-х почалося тісне спілкування між Олексієм Рибіним з аматорської групи «Пилигримы» і Віктором Цоєм, що грав на бас-гітарі у групі «Палата № 6». Обидва вони заходили в гості до Майка Науменко («Зоопарк») або до Андрія Панова («Свин»), на квартирі якого репетирувала панк-група «Автоматические удовлетворители».
Там і відбувалися перші квартирники Віктора Цоя. Отримавши деяку популярність, Віктор Цой і Олексій Рибін у складі «Автоматических удовлетворителей» їздили до Москви і грали панк-рок-метал на квартирниках Артемія Троїцького. Під час однієї з таких поїздок Віктора Цоя, який співає під гітару з компанією в електричці, зауважив Борис Гребенщиков, він запропонував Віктору допомогу і підтримку не тільки зі свого боку, а й з боку Андрія Трипілло, Сергія Курьохіна та інших.