Преподобний о. Гавриїл сповідник і юродивий (1929 – 1995). Життя і діяльність
Преподобний о. Гавриїл сповідник і юродивий (1929 – 1995). Життя і діяльність
Архімандрит Гавриїл, в миру Годердзі Васильович Ургебадзе, народився 26 серпня 1929 року в Тбілісі. Годердзі охрестили ще в дитинстві у соборі Св. Великомучениці Варвари, в Навтлугскому районі. Хрещеною матір'ю Годердзі була колишня «сестра милосердя» Тамара Бегіашвілі. В той період в Грузії панував комуністичний режим; переслідували релігію; руйнували або закривали храми; невинно вбивали і виселяли населення. Годердзі було приблизно два роки, коли за невідомих обставин вбили його батька, Василя Урґебадзе. Члени родини в подальшому називали хлопчика Васіко - на честь батька.
Маленький Васіко з дитинства був наділений божественною благодаттю. З камінчиків будував маленькі церкви і всередині запалював сірника. Мати (згодом черниця Анна, похована у дворі жіночого монастиря Самтавро, поруч з сином) боялася, щоб ніхто не помітив це захоплення Васіко, так як не виключено, що сім'ю засудять за виховання дитини, протилежне комуністичній ідеології. Васіко з юнацтва дивно себе поводив – ухилявся від гри з однолітками і віддавав перевагу самотності і безмовності. У дитини все ж була одна дивовижна розвага: брав в руки довгу палицю і втікав. Птахи, які перебували поруч, зліталися на цю палицю і з щебетом супроводжували його. Це явище дивувало всіх. Васіко був напрочуд добрим. Ні за що не дозволив поставити вдома мишоловку; мишу ловив живцем в клітку і потім відпускав за межі двору.
До школи він пішов у віці 6 років. Писати-читати і арифметику освоїв легко, а своєю доброю вдачею заслужив загальну любов. Ім'я Христа вперше почув у віці 7 років, що повністю змінило звичне життя Васіко. Швидко зібрав гроші і купив Євангеліє, що стало початком нового життя. З цього дня і до самої смерті чернець Гавриїл перейнявся однією думкою і бажанням жити тільки для Христа. Кожен день читав Євангеліє, і ніщо інше його не цікавило; лише уроки переглядав швидко, щоб не забирати в себе багато часу. Перед сном заходив у свою кімнату і довго молився в кутку з іконами.
За кілька днів до смерті чернець Гавриїл згадував той період свого дитинства:
- Я сидів на другому поверсі, на балконі, замислившись, коли мені наче почувся внутрішній голос – подивися на небо. Я встав, підійшов до краю балкона, подивився вгору і бачу, що на небі був споруджений великий хрест. Я тоді не знав, а тепер знаю, що це був мій хрест, який я повинен був взяти на себе і нести в ім'я любові до Бога і ближнього
До цього ж періоду відноситься ще один спогад ченця Гаврила: - Вночі, коли я спав, раптово прокинувся і побачив перед собою демона з огидним обличчям. Він дивився на мене в гніві. З Божої благодаті я не злякався, напружився, але нічого не зробив для його вигнання. Тільки з подивом дивився на нього. Він закричав на мене – ти борешся зі мною?! І вдарив мене кулаком по голові.
Маленький Васико в цьому випробуванні знайшов користь, про що переконує нас і спогад самого ченця Гаврила: - Коли я побачив демона, тоді моя віра в Христа повністю зміцніла. Так як сказав, якщо сатана існує, Бог – ще більше. І до того ж цим ще, о ближній, я побачив і оцінив людську красу.
12-річному Васіко за щиру любов і діяльне життя Бог дарував Благодать сили і одкровень.
* * *
Черниця Пелагія (колишня настоятелька Гурджаанського монастиря Пресвятої Богородиці), ровесниця і сусідка ченця Гавриїла, згадує:
- Одним літнім днем мій дядько прийшов додому і привселюдно голосно сказав – «Слава Господу Христу, у нього ще є свої обрані люди на землі». На питання – «Що сталося, що вас здивувало», - розповів: «Додому йшов старою дорогою Варвари, і коли наблизився до зруйнованого собору Св. Георгія, що я бачу: Годердзі, син Васіко, в цю спеку звільняв собор від великих брил. Зайнятий роботою, якийсь час він мене не помічав, я теж, побачивши це видовище, не вимовив ні слова, а коли він мене побачив, то зрадів і сказав – «Іди сюди, дядьку Мухо, і якщо зможеш – показав мені на одну велику брилу, - підніми». Мого дядька прозвали «Муха» (Дуб) за його велику силу й боротьбу, а його справжнім ім'ям було Георгій. Муха продовжив – «Я дуже старався, але не зміг зрушити з місця. А він підійшов, сказав – «В ім'я Христа», підняв і поставив разом з брилами, які зібралися зовні собору». Наша родина була віруючою, але через той злощасний режим, перестала відвідувати церкву і дотримуватися посту. А дядько Муха з того дня знову повернувся до християнського життя.
Під час Другої світової війни ті нещасні люди, у кого не було звісток з фронту про їх близьких, приходили до Васіко, щоб дізнатися хоч щось. Монах Гавриїл, якому тоді було 12 років, відповідав всім та ще й проповідував: - «Ходіть до церкви, не цурайтесь від Христа і не втрачайте духовного життя».
Слова маленького Васіко ніколи не пропадали дарма; вдячний народ поступово повертався до віри і починав ходити до церкви. Васіко завжди ухилявся від подяки народу і для самоприниження іноді дуже дивно себе поводив: у своєму районі, на самому видному місці сідав у сміття і голосно говорив: - «Не забувай, Васіко, що ти сміття і не будь про себе великої думки».
Члени сім'ї сердилися на Васіко за це і карали, але народ не сміявся і не принижував його.
До того ж періоду життя ченця Гавриїла відноситься ще один приголомшливий випадок: під час переслідувань комуністичного режиму, народ ховав святі ікони на горищах і в інших сховищах. Багато людей втратили віру і не ставилися з належною повагою до святинь. До таких підходив маленький Васіко і говорив: «У вас вдома (вказував точне місце) лежить ікона. Або віддайте їй належну повагу, або віддайте мені, і вона буде у мене; потім, якщо ви знову захочете віддати їй належну повагу, прийдіть до мене, і я з радістю поверну її вам». Деяким ставало шкода, і вони залишали ікону, а деякі, у кого не було такого бажання, віддавали. Цей вчинок дивував усіх.
Маленький Васіко поводився з іконами з особливою любов'ю. У церкві, яку він збудував, і у вежі в Жіночому монастирі Самтавро, донині вражають всіх ікони, красиво і з великою турботою прикрашені, які майже повністю покривають стіни і стелю, що справляє незабутнє враження на паломників і відвідувачів.
Безтурботне життя маленького Васіко не тривало довго. Мати – Варвара була добросовісною і працьовитою жінкою. В молодості була дуже привабливою і рано вийшла заміж, у віці 14 років. Від першого шлюбу у неї народилося три дитини – Емма, Михайло і Годердзі-Васіко. Потім у родині сталася трагедія: чоловік Василь загинув за невідомих обставин. 22-річна жінка опинилася в безпорадному становищі. У неї не було ніякого помічника, і вона була змушена ціною важкої праці утримувати сім'ю. Від другого шлюбу у неї народилася дочка – Джульєтта.
Перше серйозне випробування чекало ченця Гавриїла у віці 12 років. Його мати, незважаючи на те, що не була невіруючою, майже повністю забороняла маленькому Васіко жити релігійним життям. Спочатку, коли її син виявив надзвичайну тягу до релігії, це дуже здивувало її. Але, коли в душі Васіко віра набула глибокого і сформованого образу, мати категорично зажадала у дитини відмовитися від його вибору.
- «Ти що, не людина, що ти мучиш себе, живи звичайно, як усі. Якщо хочеш, будь віруючим, але не так, щоб хотів тільки Євангеліє і релігію».
Через багато років, коли за рік до смерті тяжко хворого ченця Гавриїла в келію монастиря Самтавро його відвідали літня мати і сестри, Варвара зі сльозами на очах звернулася до нього: - "Чим було твоє життя, Гавриїле, крім страждань і мук? Дитинства у тебе не було, що б сталося, якби ти трохи послухав мене і беріг себе, адже ти теж був людиною."
Коли чернець Гавриїл побачив матір в сльозах, він занепокоївся, з одного боку тому, що рідна мати знову не розуміла його. І, по-друге: це була мати, яка була свідком важкого життя сина, і ці її сльози лилися від глибокого життєвого болю. Після короткої паузи монах Гавриїл терпляче відповів: - Я не міг жити по-іншому.
І в 12-річному віці Васіко не міг жити по-іншому. Почувши від сина чергову відмову, розгнівана Варвара викинула Євангеліє в туалет. Васіко в ту ж секунду дістав звідти Євангеліє, притиснув до грудей і гірко заплакав. Цей випадок був межею, коли Васіко повинен був зробити свій вибір. Після півночі Васіко взяв у руки своє неразлучне Євангеліє і пішов з дому. Була пізня осінь. Промандрувавши всю ніч і весь день, дитина надвечір дісталася до Мцхети. Першим обов'язком він відвідав жіночий монастир Самтавро. Ігуменя Аніс'я (Кочламазашвілі) прийняла Васіко з любов'ю, відігріла і нагодувала, але не змогла залишити, так як в жіночому монастирі не можна було приймати чоловіка, і попросила його поїхати в Светіцховелі. Васіко гаряче молився перед іконою Іверської Богоматері в Самтавро і просив дати йому право на келію і життя в монастирі. У Светіцховелі його залишили на 3 дні, так як за постановою уряду, було заборонено надовго давати притулок для неповнолітніх. Потім він піднявся в монастир Шіомгвіме, де йому дали притулок на 3 дні і з маленьким харчовим пайком провели хлопчика в Зедазенський монастир. У ті часи там працювало кілька преподобних ченців. Вони настільки полюбили юного віруючого, що облаштували для нього таємне житло поблизу від монастиря і залишили там на кілька тижнів. Зважаючи на жорсткий контроль чекістів, ченці були змушені відіслати в монастир Бетанії дитину, що горіла бажанням служити Богові. Васіко докладно пояснили дорогу і дали з собою пайок з їжею. В Бетанії його зустріли два ченці – преподобний отець Георгій (Мхеідзе) і преподобний отець Іоанн (Майсурадзе). Ченці Бетанії стали улюбленими наставниками ченця Гавриїла.
Невідоме точне місцезнаходження і життя Васіко після того, як він покинув Бетанію. На якийсь період часу його прихистила одна добра жінка, Марго, яка була відомою в Тбілісі ворожкою. Маленький Васіко турбувався, що така добра людина помилилася і жила у великому гріху. Одного разу Марго захворіла, а Васіко заспокоїв її і сказав: «Замість тебе я прийму людей». І справді, богодуховна дитина проповідувала Христа тим людям, які прийшли для ворожіння, і майбутній монах переконував їх у необхідності церковного життя. Васіко був даний від Бога дар передбачення, і він розмовляв з людьми, які прийшли поворожити, про їх небезпеку і про ті гріхи, про які вони й не пам'ятали. Закликав прийти на сповідь до священика і отримати Святе Причастя. Відвідувачі були приголомшені і здивовані вчинком дитини. За допомогою Васіко Марго кинула ворожіння і почала жити церковним життям, що в Тбілісі того часу викликало великі пересуди. А мати протягом всього цього часу невпинно шукала Васіко і, врешті-решт, їй стало відоме його місцезнаходження.
- Тільки повернися додому, і хай буде так, як ти хочеш. Я не буду більше проти твого вибору – сказала мати, втішена тим, що вона побачила сина.
Васіко повернувся додому. Після цього Варвара ніколи більше не була суворою до сина, хоча час від часу закликала його до звичайного життя, і не тільки щодо релігії. Васіко після повернення додому хоча б раз на місяць піднімався в Бетанію, і допомагав працюючим там преподобним ченцям у різних справах.
16-річний юнак вирушив пішки на прощу в Марткопський монастир. Тут Васіко зустрів гідний монах отець Айтала, якого дуже цінував отець Гавриїл і з повагою згадував надалі – «Великий чернець, був ченцем, що володіє даром яснобачення».
У цей період життя отця Гавриїла визначною є ще одна подія: на старому Верійському кладовищі, де були поховані юнкери, що загинули в боротьбі за незалежність Грузії, комуністичний уряд вирішив розбити сад і його територію бульдозерами зрівняли. В результаті цього варварського вчинку, кістки померлих виявилися і на поверхні землі. На молодого Васіко це дуже подіяло, і він вночі, таємно, збирав кістки в мішок і знов хоронив у землі.
У 1949 р. Васіко призвали в Радянську армію. Військову службу він пройшов в Батумі, у прикордонній частині. Незважаючи на суворий режим, Васіко вдавалося дотримуватися посту. Він навіть таємно відвідував діючу церкву Св.Миколая і причащався Святих Таїнств. Після проходження обов'язкової військової служби Васіко повернувся додому. Незабаром його викликали в медичний диспансер і влаштували допит; нагадали про дитяче бачення, коли йому у віці 12 років з'явився злий дух. Через кілька днів Васіко отримав документ, в якому повідомлялося, що його визнали психічно хворим, і йому заборонили посадову діяльність. Йому призначили пенсію по інвалідності другої категорії, що, природно, було грубим правовим порушенням, так як за радянським законодавством, не можна було закликати в армію таку особу. Усе це було здійснено з боку радянського КДБ (МДБ) і лідерів партійної ідеології, щоб людина з такою свідомістю у разі життєвого просування не створила небезпеки для комуністичної системи.
З цього часу Васіко ще більш серйозно почав ставитися до духовного життя. В присадибному дворі будинку збудував собі маленьке житло, де на самоті й тиші почав свою діяльність. На служби і молитви ходив в Сіонський собор. Незабаром молодий Васіко привернув увагу Мелкиседека III, Святішого і Блаженнішого Католікоса-Патріарха Всієї Грузії. З благословення Патріарха, Васіко почав працювати сторожем, а потім працював псаломщиком в Сіонському соборі. У січні 1955 р. Васіко висвячено в диякони, а 23 лютого в Кутаїському монастирі Моцамета (мучеників) Васіко постригли у ченці, і за його бажанням став називатися Гавриїлом. Через 3 дні в Свято-Петропавлівському кафедральному соборі Кутател-Гаенатський єпископ Гавриїл (Чачанидзе) звів його в сан ієромонаха. З дня чернечого постригу чернець Гавриїл з надзвичайною любов'ю старався в ім'я Господа і ближнього свого. З благословення Меликседека III він служив спочатку в Сіоні, а з 1960 року в монастирі Бетанії, разом зі своїм улюбленим духовним наставником отцем Георгієм (Мхеідзе) і ієромонахом Василем (Пірцхалава).
Наприкінці 1962 року, після смерті батька Івана (Майсурадзе), ієромонаха Василія (Пірцхалава) і отця Георгія (Мхеідзе), уряд закрив монастир Бетанії. Чернець Гавриїл повернувся до Тбілісі, де в своєму власному дворику абсолютно один закінчив будівництво маленької 7-купольної церкви.
У 1962-1965 р. р. чернець Гавриїл служив у Соборі Пресвятої Трійці, де зібрав трохи парафіян.
Сучасному поколінню важко уявити, наскільки надзвичайний дух мужності був у молодого ченця Гавриїла, який зробив неймовірний і безпрецедентний крок проти жахливої комуністичної системи: 1 травня 1965 року на демонстрації, проведеної перед Радою міністрів, він спалив величезний портрет Леніна. Перед переляканим народом чернець сміливо проповідував:
- Я це зробив, тому що не можна обожнювати людину. Там, на місці портрета Леніна, повинно висіти Розп'яття Христа. Навіщо ви пишете: «Слава Леніну», адже така слава не потрібна людині. Треба писати: «Слава Господу Ісусу Христу, який переміг смерть і дарував нам життя вічне».
Оскаженіла юрба безжалісно побила ченця Гавриїла. У місті була оголошена тривога першої категорії, і ченця врятували від смерті тільки завдяки втручанню відомого 8-го полку. Напівмертвого монаха Гавриїла з переломом щелепи і 17 переломами на тілі доставили в ізолятор КДБ. Йому пред'явили статтю беззастережного розстрілу, а слідство мало лише формальний характер. Але у лідерів комуністичного режиму був один особливий інтерес – вони вимагали, щоб монах визнав, що він зробив це за завданням церкви, а натомість за це обіцяли зберегти йому життя. Незважаючи на тривалі тортури, монах Гавриїл тримався непохитно. Навпаки, на черговому допиті Леніна знову назвав звіром, за що знову був побитий. Цей факт став відомий і іноземній пресі. Журнали та газети Європи та Америки широко розповсюдили цю неймовірну і сенсаційну подію. Такий розвиток подій відбився також і на політиці Кремля, і замість розстрілу монаха Гавриїла перевели в психіатричну лікарню, як психічно хвору людину. Радянський уряд мав намір назавжди ізолювати отця Гавриїла у психоневрологічній лікарні, але Всевишній не для цього зберіг життя свого вірного слуги. Цікава виписка з медичного висновку:
Грузинська РСР
Міська психоневрологічна лікарня з охорони здоров'я р. Тбілісі 19/1 – 1966 р. Тбілісі, пер. Електрона, 1
# 666
Пацієнт Ургебадзе Георгій Васильович, 1929 р. нар., з 6-класною освітою, проживає: вул. Тетрицкаройская, 11. Стаціонарно покалдений в психоневрологічну лікарню 18. VIII.1965 р. Переведений з в'язниці на примусове лікування.
Діагноз: психопатична особистість, схильна до психозних шизофреноподібних провалів. Виписався: 19/ХІ – 65 р. Згідно з анамнезом, у 12-річному віці йому привидівся злий дух, з рогами на голові... Хворий стверджує, що все погане, що відбувається в країні і в світі, - це з вини злого духа. З 12 років почав ходити до церкви, молився, придбав ікони, вивчив церковну писемність... В 1949 році був призваний до військової служби. Навіть перебуваючи там, вільний час проводив у церкві. У середу і п'ятницю нічого не їв. Начальники і солдати зі сміхом слухали його марення: «У середу Іуда продав Христа за тридцять срібняків, а в п'ятницю – єврейські єпископи розіп'яли Христа на хресті». Постійно знаходився в галюцинаціях. Як вбачається зі справи, 1 травня 1965 р. в день демонстрації він спалив великий портрет Леніна, що висів на будівлі Ради міністрів. Після допиту заявив, що він зробив це тому, що там повинна висіти картина розп'яття Христа, що не можна обожнювати земну людину – закрався сумнів у його психічному здоров'ї, чому і був відправлений на судово-психопатичну експертизу.
Дослідженням було встановлено: у хворого порушена орієнтація в просторі, навколишньому середовищі, часі. Бубонить під ніс упівголосу: вірить в існування небесної сутності, Бога і ангелів і т. д. В розмові основна вісь психопата завжди спрямована на те, що все відбувається з волі Божої і т. д. У відділенні поміщений ізольовано від інших божевільних. Якщо хтось з ним заговорить, неодмінно говорить з ним про Бога, ангелів, ікони і т. д. Абсолютно некритичний по відношенню до свого стану. Була проведена аміназинофразія і терапія сиптоматичного характеру, після чого був оглянутий комісією.
Стаціонарний акт 1965 р. #42
Голова комісії: кандидат мед. наук/головлікар Т. Абрамішвілі, члени: Дж. Шаламберідзе і лікар Кропов.
Був виписаний з лікарні 19/ХІ-65 р. Мати відвезла його додому.
Вр. Лежава 19/I-1966 р.
Подібний негативний висновок з боку психіатрів є доказом боголюбства і обраності отця Гавриїла. Дивно, що радянська влада в медичному висновку описує добродійне життя монаха Гавриїла, на що із задоволенням згодні партійні діячі. Коли воля Божа входить в людське життя, тоді для нашої свідомості багато що стає дивовижним.
Отця Гавриїла звільнили через 7 місяців після ув'язнення, у що вклав певний внесок заслужений академік Авлип Зурабашвілі. Через три десятки років, коли чернець Гавриїл вже служив у монастирі Самтавро, його відвідав член Братства святого Германа Аляскинського, одного з найвідоміших в США православних монастирів – ієромонах Герасим, який надалі видав книгу англійською мовою – «Сповідник Христа в сучасному світі». Книга закінчується такими словами: «Отець Гавриїл благословив нас. Ми попрощалися один з одним. Повертаємося назад, і нас не покидало відчуття того, що стали свідками тріумфу церкви Нового Завіту в наш час».
Незважаючи на те, що отцю Гавриїлу зберегли сан священика, йому заборонили служити в церкві. Зважаючи на це примушення, він був присутній на молебнях разом з паствою, і він причащався, як мирянин. Його часто викликали в КДБ, звідки він повертався весь побитий. Був і такий випадок, коли жахливо побитий, він не міг іти. Тоді членам сім'ї повідомили адресу і сказали відвезти його додому.
З цього часу отець Гавриїл починає жити таким життям, яке було дуже болючим для нього. Він повинен показуватися перед людьми, як душевно хворий; зовні повинен був відмовитися від звичного способу життя. Замість мовчання – голосно проповідував на вулицях. Якщо досі він суворо забороняв собі пити вино, тепер вже на людях, напоказ перед усіма повинен був випити і видавав себе за п'яницю. Юродствування - велика заслуга. Показувати себе божевільним перед людьми вимагало дивного геройства, духовної сили і божественного почуття. «...немудре Боже мудріше від людей, а Боже немічне сильніше воно від людей». (1 Кор. 1:25). Вражає дивовижне самоприниження ченця Гавриїла. Його старша сестра пані Емма згадує:
- Ні, ми не зрозуміли б його. Він з дитинства був тендітної душі людина. Коли його висвятили на священика, народ по-своєму висловлював йому свою повагу. Коли Гавриїл приходив додому, він часто гірко плакав у своїй церкві. Одного разу двері церкви залишилися у нього відкритими, і коли я почула плач, то я зайшла і занепокоєно запитала – Васіко, брате мій, чому ти так плачеш, з тобою сталося щось погане?
- Сестро моя, Христос народився в Яслах, а мені народ висловлює свою повагу і цілує мені руки.
Незважаючи на надзвичайне смирення отця Гавриїла, попри те, що йому була послана від Бога надзвичайна благодать – любов, доброта, мудрість, дар яснобачення і чесноти – володіння часом, простором і матерією, багато духовних осіб і миряни ставилися до нього з повагою.
Минуло 4 роки після звільнення ченця Гавриїла з в'язниці і психіатричної лікарні. Комуністична влада не могла змиритися зі сміливою діяльністю і сповіданням ченця. Було вирішено знищити церкву, що було проявом внутрішньої боротьби кривавого червоного режиму проти монаха Гавриїла. Неймовірно, але монах Гавриїл знов сам відновив зруйновану церкву. Згодом, до нього таємно прийшов з вибаченнями спочатку начальник міліції, а потім секретар райкому. Отець Гавриїл швидко відновив церкву-капличку. Але не в її первісному вигляді. Замість 7 куполів він звів один високий купол. Сьогодні ця чудова церква, побудована ченцем Гавриїлом, постала перед нами саме в такому вигляді. У 1971 р. з благословення Католікоса-Патріарха Єфрема II і Митрополита Ілії (сьогодні Католикос-Патріарх Всієї Грузії; Його Святість тоді очолював семінарію) монаха Гавриїла призначили настоятелем жіночого монастиря Самтавро і семінарії. А для проживання, у постійне володіння, була передана башта, розташована в монастирі Самтавро. Отець Гавриїл іноді говорив з щирою радістю: - «Милістю Божою і Пресвятої Богородиці та з благословення двох патріархів мені дісталася ця келія».
З 1972 по 1990 р. р., до остаточного оселення в Самтавро, особливою заслугою отця Гавриїла було паломництво до церков і монастирів, які були зруйновані або ж закриті і покинуті внаслідок комуністичного режиму. Такі прощі, якщо і були окреслені далекою відстанню, складним географічним розташуванням або якоюсь небезпекою, отець Гавриїл туди завжди йшов на самоті. А у звичайних умовах з ним завжди було кілька прихильників, які допомагали йому в літургії і т. д. Отець Гавриїл говорив: - Вірте, що ми тут не даремно збурюємо повітря. Правда, сьогодні зруйновано і закрито багато церков і монастирів, але святий ангел, який призначений тут за розпорядженням Христа, бачить і чує нашу старанність і благання, з радістю підносить нашу молитву до Господа і розділяє почуте. Бачиш, в якому ми становищі зараз, іноді в сніг і бруд, з целофанами на головах, доводиться проводити службу, але ми дочекаємося, що ці церкви і монастирі будуть відновлені, і тут знову буде проводитися Служба Божа (це було немислимо в той час).
З 1987 року отець Гавриїл почав жити в Самтавро, в так званому Какловані, в дуже маленькому дощатому будинку. Цей дощаний будинок раніше монастир використовував в якості курника, а потім він залишився без засосування. У цей період часу отець Гавриїл зрідка, на три дні, або на тиждень полишав монастир і потім знову повертався у своє дощате житло. Такий спосіб життя одночасно був уособленням його смирення і аскетизму: смирення, так як важко, щоб людина в такому вигляді, до такої міри принижувала себе; аскетизму, так як жити в такому маленькому просторі, де неможливо випростатися на повний зріст і виносити взимку мцхетські сирі морози без всякого опалення, в той час як в будинку були 2-3 сантиметрові щілини – це дійсно є високим чернечим аскетизмом. У цей період чернець Гавриїл в основному жив у дощаному будиночку і рідко, на одну або дві ночі залишався у вежі, у своїй келії.
Одного разу йому привидівся Божий Ангел, повідомив про частини хреста Светіцховелі (Животворчий стовп) і точно вказав місце, де зберігалася ця святиня. Чернець Гавриїл разом з сестрами монастиря виніс з повагою цю святу частину з потаєного місця. Ця святиня сьогодні зберігається в монастирі Самтавро.
У 1990 році чернець Гавриїл перейшов в монастир Шіомгвіме, так як хотів жити на самоті. Тут йому було видіння, від Бога було наказано йти в Самтавро і служити для народу. З цього часу і до самої смерті, чернець Гавриїл оселився в монастирі Самтавро, в своїй келії – старій вежі і, згідно Божої заповіді, жив у самовідданій праці для народу – свого ближнього. У жовтні-листопаді 1991 року погіршилася політична ситуація в Грузії, але тільки монах Гавриїл переживав про заздалегідь очікувані нещастя. Він говорив: «Кров на проспекті Руставелі! Кров! Кров грузин!»
Коли на проспекті Руставелі грузин стріляв у грузина, чернець Гавриїл дзвонив у дзвони в Самтавро і тяжко стогнав. У цей період чернець Гавриїл посилив піст і майже повністю відмовився від їжі. Важко розповідати і описувати, з якими сльозами і скорботним плачем він молився Всевишньому і Пресвятій Богоматері за Грузію. Монах Гавриїл нікого не розділяв. Він жив горем і радістю всіх, що прийшли до нього людей. Багатьох людей він врятував від поглинання в духовний морок і благодаттю свого передбачення поставив на правильний шлях.
Монах Гавриїл майже повністю приховував свою чудодійну силу, але у виключному випадку, коли справа торкнулася релігії та християнської основи Християнського догмату Триєдиного Бога, Святої Трійці, він чітко виявив дар, посланий йому Богом для доказу Божественної істини. Одного разу до нього прийшов грузин, послідовник індуїзму, який протягом багатьох років дотримувався цієї релігії, і часто відвідував Індію на тривалий час, де у нього був свій вчитель. Монах Гавриїл взяв хліб; іменем Пресвятої Трійці осінив його хресним знаменням і замість хліба з'явилися вода, пшениця і вогонь.
- Добре подивіться, ближній мій: Так само і Свята Трійця, в особах поділяється на троє: Отець, Син і Святий Дух.
Потім монах Гавриїл іменем Пресвятої Трійці знову осінив хресним знаменням, і вода, пшениця і вогонь знову перетворилися на хліб.
- Як неподільний цей хліб, так само і Пресвята Трійця Єдиносущна і нероздільна.
Одного разу Грузію відвідали з Афонської гори настоятель Ксеропотамського монастиря Йосип і ченці. Вони оглянули також і Самтавро і отримали благословення від монаха Гавриїла. Чернець Гавриїл розгнівався на священика Йосипа: - Як ти посмів дозволити собі подумати стосовно Матері Божої, що Вона могла покинути Грузію. Ми існуємо її молитвами і благодаттю, ти цього не бачиш і применшуєш її заслуги! Почувши це, отець Йосип перелякався, став на коліна і попросив пробачення. Монах Гавриїл обняв грецького гостя і запросив його до столу. Потім стало відомо, що до відвідування Самтавро грецькі священики спочатку побували в Светіцховелі. Важка політична і економічна ситуація, що панувала тоді у Грузії, що супроводжує духовний стан нації, яка тільки що звільнилася від атеїстичного режиму, стала причиною того, що шанований архімандрит при прощі у Светіцховелі подумав – «Свята Богородиця, Ти покинула Грузію». Прощаючись, захоплені монахи запропонували монаху Гавриїлу поїхати на Афон, на що він їм відповів:
- Я перебуваю на своєму Афоні. Я не проміняю свою Грузію на Афон.
У цей же період для того, щоб побачити ченця Гавриїла, в Грузію з Америки спеціально прибув ієромонах Герасим, який служив у монастирі Платина, Каліфорнія. Після повернення на батьківщину чернець Герасим і Каліфорнійське братство Платина присвятили статтю в православному журналі, де було написано: «У Грузії навіть не знають, який великий монах є у них в монастирі».
Гавриїл в останні роки життя тяжко захворів водянкою. До цього ще додався перелом ноги. Починаючи з цього часу і до самої своєї смерті, - півтора року, чернець Гавриїл був прикутий до ліжка і не міг ходити. Тільки дуже рідко, терплячи сильні болі, піднімався з ліжка і сідав біля церкви.
- Ваше життя – це моє життя. Якщо не пожертвуєш собою для ближнього, так нічого не вийде, - казав він.
Незабутня благодать гостинності отця Гавриїла. До перелому ноги, він всіх пригощав їжею, приготованою власноруч, а коли сам вже не міг, то просив приготувати їжу матінку Параскеву або когось іншого, і з любов'ю годував всіх гостей. Він постійно намагався якомога ближче підвести людину до Бога. У всі серця проникали його слова, які мали особливу благодать і силу. Його проповідь, під час якої майже завжди було море сліз, не могла залишитися безплідною. Протягом років отець Гавриїл переважно проповідував людям, які до нього приходили, про любов до Бога і ближнього, покаяння, смирення і добро. А в останній рік свого життя, різко почав проповідувати про останні часи. Говорив усім парафіянам, що вони живуть в епоху останніх днів.
- Ви доживете до Антихриста, коли почнуться гоніння, і вам доведеться піти в гори. Не бійтеся! Як ізраїльтяни ні в чому не відчували потребу в пустелі, коли звільнилися від рабства фараона Єгипту, так Бог буде берегти і вас, тих, хто підуть в гори, за свободу у Христі, щоб втекти від рабства Єгипту – цього світу, і фараона – Антихриста. Знайте, що ця заслуга приведе вас в обіцяний край – Рай, і ви засяєте подібно сонцю.
В останні дні чернець Гавриїл проповідував тільки про любов і зі сльозами на очах говорив усім парафіянам:
- Пам'ятайте, що Бог – це любов. Робіть якомога більше добра, щоби ваша доброта вас врятувала. Будьте смиренні, так як Бог благословляє смиренних. Розкайтеся в гріхах і отримаєте відпущення гріхів, так як «завтра» - це тільки пастка Сатани. Любіть один одного, так як без любові людина не потрапить в Рай.
За день до смерті чернець Гавриїл промовив:
- Настала моя черга піти з цього світу.
Потім правою рукою погладив ікону Всевишнього, яка висіла біля його голови, якийсь час мовчав, а потім сказав:
- З 12 років я слідую за тобою, Господи. Я готовий, забери мене.
Всю ніч, до 4 год. наступного дня, він провів з сильними болями. А потім почав шумно і довго дихати і вигукнув: - Матінко, матінко! Сестро, сестро!
Збігся весь монастир, члени сім'ї, друзі, миряни, лікар, священики. А отець Гавриїл з любов'ю втупився на ікону Св. Миколи і не спускав з неї очей. Єпископ Даниїл прочитав відхідні молитви. При завершенні молитви отець Гавриїл посміхнувся і помер. Це сталося 2 листопада 1995 року. Тіло ченця Гавриїла, згідно з його заповітом, поховали за древнім чернечим звичаєм, без труни, в грубому савані у дворі монастиря Самтавро. На похороні його тіло оточували люблячі його люди. Ніхто не зміг кинути жменю землі, і тому землю кидали на край могили. Потім земля рушила сама собою, обняла його і повністю накрила. На могилі написано слова, якими закінчується його заповіт:
"Істина – в безсмерті духу" - монах Гавриїл.
На могилі монаха Гавриїла по цей день відбувається багато чудотворних зцілень. В різних країнах світу видані книги на декількох мовах про вчення, життя і діяльність і чудотворні зцілення ченця Гавриїла.
