|
 Пам'ятаю відразу після ВУЗу поїхала вступати до московської аспірантури. За моєю спеціальністю конкурс був шалений. Сяк-так склала іспити на "відмінно". Все-таки провінційна програма навчання відрізняється від столичної. Повернулася в своє місто додому і чекаю відповіді з відділу аспірантури. Два тижні на як "вуж на сковорідці" була, щоранку ставила перед собою загальну ікону, де зображені Господь, Божа Матір і Миколай Угодник. І свою святу покровительку (її образок в Москві купила, коли іспити здавала, дивом забрела в церковну крамницю, по дорозі до гуртожитку була, захотілося зайти). Два тижні і промолилася, щоранку по годині або близько того. Ох, молилася як. Минуло тижнів два. Листа в поштовій скриньці ніякого немає. Дзвоню до відділу аспірантури. Мені кажуть місця не вистачило, взяли інших. Але керівник від мене нібито не відмовляється, а пропонує мені вчитися заочно. Я подзвонила йому - Він мені "Поїзд поїхав". Типу у нього хлопці, їм більш потрібно, щоб від армії вберегти. А дівчині навіщо наука... Від такого відношення і спілкування начебто і плакати хочеться, але й не плачеться. Розумію, все-таки Москва... Більше засмутилися батьки через те, що засмутилася я. Вже як хотілося денного навчання всім. Навіть гроші запасли, щоб мені відправляти. Заочно вчитися відразу ж відмовилася. Погорювали. Та і забула.
Сил молитися більше не було. Треба було думати як далі жити, куди працювати піти, як життя будувати. Але після тих двох молитовних тижнів з'явилося відчуття, що вчитися буду, незважаючи на таку сумну новину. Думала, напевно, тому, що я Богові як слід пояснювала, навіщо мені це навчання, а не просто молитви тараторила. Ну і вирішила відпочити пару тижнів, а потім роботу шукати. Відпочиваю, варення варимо, огірки солимо... Вирішила зайти в туалет, там заодно склад макулатури для всяких потреб. Беру першу-ліпшу газету і бачу оголошення про набір до аспірантури. Очам не вірю. Ну, думаю, конкурс знову. Показала мамі, наполягла вона, щоб я все довідалася, незважаючи на всі сумніви. Дзвоню, кажуть там "Ваша спеціальність якраз нам потрібна, а то все не за фахом документи подають Приходьте.". Я знову засумнівалася і не прийшла в призначений день.
Наступного тижня вирішила все таки відкинути всі сумніви і підійти в цей відділ аспірантури. Приходжу, а завідувач аспірантурою каже, що зачекалася мене і документи всі для оформлення приготувала, залишилося тільки іспити здати, та й візьме мене, навіть керівника приготувала. Конкурс був. Так я і вчинила. Другий раз іспити тим більше без проблем здала, зарахувати московські "п'ятірки" відмовилися. Поки здавала іспити в аспірантуру в своєму місті, подзвонили і повідомили, що мене взяли в московську. Залишилося вибрати. Вчитися залишилася у своєму місті. Батьки раді були, що хоч і пізно, але справедливість взяла гору. Жодного разу не пошкодувала, що відмовилася від московської аспірантури. Але я то розуміла, кому дякувати.
Інший випадок. Нещодавно пропав кросівок у хрещеника. Стали шукати ніде знайти не можемо. У всіх кімнатах шукали. Навіть в шафу заглядали. Шукали довго. Потім думаю, треба попросити вибачення у Миколая Угодника і попросити його знайти. Тільки зробила це, думаю, шукати більше не буд , Миколай Чудотворець знайде. Стала дивитися телевізор, раптом чую нашу маму - бабусю "Знайшовся таки". У шафі, куди я зазирала півгодини тому.
Теж недавно. Прийшов тато з роботи, накупив всього. І зрозумів, що нема гаманця. Стали шукати. Ніде немає . Навіть побіг шукати на вулицю. Живемо в багатолюдному районі, біля вокзалу. Всі засмутилися. А у мене передчуття спокою. Думаю, піду акафіст Миколаю Чудотворцю почитаю, тільки початок прочитала, мама заходить до кімнати і повідомляє, що гаманець знайшовся, коли тато сідав на диван. Лежав на дивані! Хоча ми в кімнаті дивилися по всіх меблях.
Та всі випадки допомоги за молитвами Миколая Чудотворця не описати за один раз. Слава Богу і Спасибі, Господи, все за. Дивен і славний Бог у Святих своїх!
Уляна, Череповець
| 
