"Отче наш…"
Один моряк, який воював на Балтійському морі з фашистами, опинився у крижаній воді. Він плив, вибився із сил. Холодні хвилі накривали його з головою. Одяг намок. Руки, ноги клякнули, ставали некерованими. Куди плисти? Де північ? Де південь? Туман. Непроникна стіна. Серце стукає на межі.
Він підривав ворожі кораблі, тепер підірвали його катер. Нікого не залишилося. Загине і він. Треба дивитися правді в обличчя: залишаються останні миті. Навіть якщо який-небудь корабель і пропливе повз, його не побачать: непроглядний туман. До берега далеко. Та й де він? Холод пронизує. Дихати все важче і важче. Сподіватися нема на що. Хіба тільки на диво. Але все життя він вважав, - та й учили його в Московському університеті, а там такі знаючі професора, - що чудес не буває, що Бога немає, все це брехня і вигадка неписьменних дурнів або шахраїв.
У ці хвилини йому згадалася улюблена бабуся, яка в дитинстві говорила зовсім інше: "Ти тільки скажи: Отче наш. Назви Бога своїм Отцем. А Батько залишить в біді Своє дитя?"
І моряк, із зусиллям згадуючи слова молитви, з останніх сил шепотів: "Отче наш, що на небі! Хай святиться ім'я Твоє..."
Не встиг моряк дочитати молитву до кінця, як густий туман, що затягнув все навколо суцільний пеленою, несподівано розступився, показався радянський корабель, який випадково опинився в цьому районі, моряка помітили і підняли на борт. І це позбавлення від неминучої смерті, та ще й після того, як він прочитав молитву, видалося йому настільки чудесним, що моряк повірив в Бога.
Із книги "Просите, и дано будет вам. Непридуманные рассказы о чудесной помощи Божией"
| 
